Головна→Зима→Особливості виховання як соціального явища. Контрольна робота Поняття про виховання

Особливості виховання як соціального явища. Контрольна робота Поняття про виховання

Виховання як суспільне явище- складний та суперечливий соціально-історичний процес входження, включення підростаючих поколінь у життя суспільства; у побут, суспільно-виробничу діяльність, творчість, духовність; становлення їх людьми, розвиненими особистостями та індивідуальностями, найважливішим елементом продуктивних сил суспільства, творцями власного щастя. Воно забезпечує суспільний прогрес та наступність поколінь.

Виховання як суспільне явище характеризується такими основними рисами, що виражають його суть:

а) Виховання виникло з практичної потреби пристосування, залучення підростаючих поколінь до умов життя та виробництва, заміни ними старіючих і які вибувають із життя поколінь. В результаті діти, стаючи дорослими, забезпечують власне життя і життя старших поколінь, що втрачають здатність до праці.

б) Виховання - категорія вічна, необхідна та загальна. Воно з'являється разом із виникненням людського суспільства і існує поки що живе саме суспільство. Воно необхідне тому,
що є одним із найважливіших засобів забезпечення існування та спадкоємності суспільства, підготовки його продуктивних сил та розвитку людини. Категорія виховання загальна. У ньому відбиваються закономірні взаємозалежності і взаємозв'язку цього явища коїться з іншими громадськими явищами. Виховання включає в себе як частину навчання та освіту людини.

в) Виховання на кожному етапі суспільно-історичного розвитку за своїм призначенням, змістом та формами носить конкретно-історичний характер. Воно обумовлено характером та організацією життя суспільства і тому відбиває суспільні протиріччя свого часу. У класовому суспільстві докорінні тенденції виховання дітей різних класів, верств, груп часом протилежні.

г) Виховання підростаючих поколінь здійснюється за рахунок освоєння ними основних елементів соціального досвіду, у процесі та результаті залучення їх старшим поколінням у суспільні відносини, систему спілкування та суспільно-необхідну діяльність. Суспільні відносини та взаємовідносини, впливу та взаємодії, в які вступають між собою дорослі та діти, завжди є виховними чи виховуючими, незалежно від ступеня їх усвідомлення як дорослими, так і дітьми. У найзагальнішій формі ці взаємини спрямовані на забезпечення життя, здоров'я та харчування дітей, визначення їх місця у суспільстві та стану їхнього духу. У міру того, як дорослі усвідомлюють свої виховні взаємини з дітьми і ставлять перед собою певні цілі формування у дітей тих чи інших якостей, їхні стосунки стають дедалі педагогічнішими, свідомо цілеспрямованими.

На основі усвідомлення дорослими основних рис виховання як суспільного явища в суспільстві виникає прагнення свідомого та цілеспрямованого використання законів виховання на користь дітей та суспільства. Старші покоління свідомо звертаються до узагальнення досвіду виховних відносин, до вивчення тенденцій, зв'язків, законів, що виявляються в ньому, до використання їх з метою формування особистості. На цій основі і виникає педагогіка, наука про закони виховання та їх використання з метою свідомого та цілеспрямованого керівництва життям та діяльністю дітей.

Отже, суспільне явище – виховання – необхідне як спосіб забезпечення життя суспільства та індивіда; воно здійснюється в конкретно-історичних умовах у результаті певним чином сформованих суспільних відносин та способу життя суспільства; основним критерієм його здійснення, реалізації є ступінь відповідності властивостей та якостей особистості вимогам життя.

Виховання як предмет педагогіки. У підручнику Н.І. Болдирєва «Методика виховної роботи у школі», дається таке визначення: «Виховання – це цілеспрямована і взаємопов'язана діяльність вихователів і вихованців, їхні відносини у процесі цієї діяльності, що сприяє формуванню та розвитку особистості та колективів». З позицій діяльності дає визначення і вищий у світ 1985 року «Короткий психологічний словник»: «Виховання – це діяльність із передачі новим поколінням суспільно – історичного досвіду, діалектико-матеріалістичного світогляду, високої моралі, глибокої ідейності, суспільної активності, творчого ставлення до реальності , високої культури праці та поведінки». Виданий на три роки пізніше «Короткий педагогічний словник пропагандиста» розглядає виховання. вже не як деят-ть, бо як процес: «Вихування – об'єктивно – закономірний процес підготовки людей до трудової та іншої корисної діяльності суспільстві». З таких позицій визначив виховання і відомий педагог – гуманіст В.А. Сухомлинський у книзі «Розмова з молодим директором школи»: «Вихування у сенсі – це багатогранний процес постійного духовного збагачення і оновлення».

Виховання – процес загальний.Весь життєвий простір, у якому розвивається, формується та реалізує своє природне призначення людина, пронизане вихованням.

Виховання – процес об'єктивний.Воно залежить від міри його визнання, від термологічних суперечок і кон'юнктурних метань. Це є реальність людського буття.

Виховання – процес багатовимірний.Його більшість пов'язані з соціальної адаптацією, з саморегуляцією кожної особистості. У той самий час інша частина здійснюється з допомогою педагогів, батьків, вихователів. Виховання, звісно ж, відбиває особливості конкретної історичної ситуації, загальний стан всієї державної, зокрема освітньої, системи. Оптимальний шлях успіху – гуманістична виховна система.

Таким чином, виховання – це складний процес освоєння духовної та соціально – історичної спадщини нації, і вид педагогічної діяльності, і велике мистецтво вдосконалення людської природи, і галузь науки – педагогіка.

Виховний процес – це професійно організований цілісний навчально-виховний процес, що характеризується спільною діяльністю, співпрацею, культурним змістом та методами освоєння культури.

33. Рухомі сили та логіка виховного процесу.Розвиток особистості під час виховання є процес, у якому відбуваються як кількісні, і якісні перетворення, рушійною силоюяких є вирішення протиріч між різноманітними (часто різноспрямованими) впливами на учня та цілісним формуванням його особистості. У ході виховного процесу мають місце зовнішні та внутрішні протиріччя.

Зовнішнімиє протиріччя між вимогами середовища до людини та її можливостями задовольнити ці вимоги (суперечності між «треба» та «могу»). До них відносяться протиріччя між: а) школою та сім'єю, що виражаються у протидії з боку сім'ї деяким вимогам педагогів; б) змістом інформації (духовно-моральної, культурологічної, історичної, літературної, політичної), що дезорієнтує вихованця, погляди та уподобання якого ще не сформувалися; в) словом і ділом, що виражаються у цьому, що дорослі який завжди самі чинять так, як вимагають того від вихованців; г) вимогою педагога здійснити якусь діяльність та небажанням дитини виконувати її, викликане відсутністю інтересу до неї; д) вимогою педагога до особистості та несформованістю у дитини потреб виконувати дану вимогу, удосконалюючи себе; е) вимогою педагога до особистості та відсутністю у дитини необхідним навичок для самовиховання та саморозвитку;

внутрішнімиє протиріччя між наявним рівнем розвитку особистості та новими, вищими вимогами до неї (суперечність між «могу» і «хочу»). До них відносяться протиріччя між: а) потребами особистості та можливостями їх задоволення засобами, що є у неї на даний момент; б) внутрішнім потенціалом особистості та можливістю оптимальної його реалізації у готівкових умовах виховного процесу; в) цілями, які ставить перед собою особистість, та способами їх досягнення.

Для ефективного здійснення виховного процесу необхідне цілісне єдність зовнішніх і внутрішніх протиріч у свідомості особистості: зовнішні протиріччя лише на рівні її індивідуального свідомості повинні сприйматися як особистісно значущі і викликати вихованця бажання змінювати себе, виконувати вимоги педагога, здійснювати суспільно схвалювані вчинки. І навпаки, протиріччя не сприятиме розвитку особистості, якщо дитина не готова до сприйняття позитивних впливів, у тому числі з боку педагога. Тому педагогу необхідно добре вивчати вихованців, вміло проектувати близькі, середні та далекі перспективи розвитку та перетворювати їх на конкретні виховні завдання.

Виховання – складний динамічний процес, тому ефективне його здійснення передбачає наявність певної логіки,заснованої на чіткій етапності дій, поступовому сходженні від зовнішнього (середовища) до внутрішнього (індивідуально-особистісного). У педагогічній літературі існують різні погляди визначення логіки виховного процесу. Так, Т. Н. Мальковська, орієнтуючись на послідовність завдань, які вирішуються під час виховання особистості, пропонує наступну логіку виховного процесу: 1) цілісне формування особистості з урахуванням мети всебічного, гармонійного розвитку; 2) формування моральних якостей особистості на основі загальнолюдських цінностей та соціально орієнтованої мотивації; 3) залучення школярів до суспільних цінностей у галузі науки, культури, мистецтва; 4) виховання життєвої позиції, що відповідає демократичним перетворенням суспільства, права та обов'язки особистості; 5) розвиток нахилів, здібностей та інтересів особистості з урахуванням її можливостей та бажань, а також соціальних вимог; 6) організація пізнавальної діяльності школярів, що розвиває індивідуальну та суспільну свідомість; 7) організація особистісно та соціально ціннісної діяльності, що стимулює формування обумовлених метою виховання якостей особистості; 8) розвиток найважливішої соціальної функції особистості – спілкування.

Логіка виховання,заснована на поступовому переході від управління процесами виховання та розвитку особистості до процесів її самовиховання та саморозвитку, базується на концепції видатного вітчизняного психолога Л. С. Виготського про два рівні розвитку дитини, що включають: 1) рівень «актуального розвитку», що відображає готівкові особливості психічних функцій дитини, що склалися на сьогодні; 2) рівень «зони найближчого розвитку», що відбиває можливі досягнення дитини в умовах співпраці з дорослими.

Відповідно до цього логіка розвитку особистості в ході виховного процесу повинна полягати в тому, щоб, відштовхуючись від рівня актуального розвитку,правильно спланувати для кожної особи (або групи осіб) зону найближчого розвитку,а потім, ґрунтуючись на досягнутому, перевести процес управління формуванням особистості процеси її самовиховання та саморозвитку. Успіх виховного процесу в даному випадку визначається впевненістю вихователя (батька, вчителя), а потім і дитини, що можна домогтися якщо виявляти достатню наполегливість і завзятість.

Таким чином, логіка виховного процесу, націленого на розвиток особистості, передбачає, що педагог має чітко уявляти завтрашній день розвитку дитини: те, що сьогодні вихованець може робити за допомогою дорослих, завтра він має робити сам. Це означає, що виховання має відбуватися як зміна рівня вихованості кожної дитини, а й як зміна характеру відносин між учасниками виховного процесу

Системний (системно-структурний) підхід утвердився як найважливіший напрямок методології наукового пізнання та соціальної практики. У його основі лежить розгляд об'єктів як систем. Він орієнтує дослідників на розкриття цілісності об'єкта, виявлення різноманітних типів зв'язків у ньому і зведення в єдину систему.

Не становлять виняток і педагогічні процеси, зокрема виховання. Воно здійснюється головним чином через спеціальні педагогічні системи, які і є головним і

Дуже складним об'єктом дослідження науки педагогіки. У сучасних умовах поставлено питання щодо необхідності розробки виховних систем різного рівня1. У «Російській педагогічній енциклопедії» опубліковано статтю про виховну систему". Наочним прикладом системного підходу до виховання є державна програма «Патріотичне виховання громадян Російської Федерації на 2006-2010 роки». Програмою передбачено розробку аналогічних виховних систем в органах - ної та муніципальної влади, у тому числі в Міністерстві оборони

Див: Концепція виховання учнівської молоді// Педагогіка. – 1992. – №3-4

Див: Російська педагогічна енциклопедія. - М., 1993 - Т. I

РФ. У Збройних Силах РФ така система представлена в

«Концепції виховання військовослужбовців Збройних Сил

Російською

Федерації»

Принципово важливим є питання розуміння сутності виховання. Як відомо, виховання є об'єктом дослідження багатьох наук: філософії, соціології, психології, історії та інших. У кожної науки свій погляд на це складне явище, або, як кажуть, свій предмет вивчення.

Специфіка педагогіки та її важливої складової частини – теорії виховання полягає в тому, що вона, з урахуванням даних інших наук, розглядає виховання як педагогічне явище, як педагогічний процес та педагогічну систему. Традиційно виховання визначалося як процес цілеспрямованого, навмисного та тривалого впливу вихователів на виховуваних на користь

розвитку вони бажаних якостей. У підручниках із загальної та військової педагогіки, у спеціальних роботах можна зустріти чимало інших визначень, які відрізняються від наведеного окремими словами, але не суттю. Вони знаходять свій відбиток найбільш суттєві зв'язки й відносини цього складного явища. Разом з тим сучасні дослідження, виховна практика показують, що таке тлумачення виховання є вузьким, обмеженим і не відповідає вимогам життя через ряд причин.

По-перше, в умовах гуманізації та демократизації суспільного життя країни та певною мірою Збройних Сил у зв'язку зі специфікою військової служби, коли на перше місце висувається людина, неправомірно зводити виховання до впливу. Людина виховується, формується та розвивається не лише під впливом, а й у ході самовиховання. Він є активною стороною процесу виховання. В.А. Сухомлинський наголошував, що виховання, яке переходить у самовиховання, є справжнім. Практика показує, що під впливом, як правило, розуміються різні форми та засоби примусу або заборони: адміністрування, покарання, попередження, понукання та ін.

Вимога дисциплінарного статуту про те, що жоден факт порушення військової дисципліни не повинен залишитися без впливу, найчастіше зводиться до дисциплінарного впливу, який хоч і є засобом виховання, але вкрай обмеженим за часом та допоміжним за формою.

м Наказ Міністра оборони Російської Федерації. 2004 р. № 70.

По-друге, історично склалося так, що педагогіку розглядають як науку про виховання дітей. У 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. у країні відбувалася гостра дискусія з її предмету. Одні стверджували, що педагогіка має вивчати всю сукупність впливів, які надають на людину виробництво, побут, мистецтво, навколишнє середовище, суспільне середовище в цілому, в тому числі виховна робота партії, Рад та профспілок. Інші вважали, що педагогіка має обмежити свої завдання вирішенням проблем виховання підростаючого покоління у дошкільних закладах та школі.

Не вдаючись до деталей дискусії, можна констатувати, що перемогла друга точка зору. Відповідно до такого розуміння завдань педагогіки виховання та освіта зводилися до діяльності навчально-виховних установ та спеціально підготовлених педагогів. Таке звуження меж педагогіки мало підстави в умовах, коли потрібно було зосередити зусилля на дослідженні проблем виховання та освіти у школі. Життя, повсякденна практика переконливо підтверджують, що здійснювати виховання сьогодні переважно у навчально-виховних закладах та зводити його до впливу професійно підготовлених осіб означає звуження завдань педагогіки, а більш того, це практично недоцільно. Складна та суперечлива дійсність - значний фактор впливу на формування та розвиток людини, свого роду вчитель та вихователь. Засоби масової інформації, культура, мистецтво, спорт, дозвілля, неформальні об'єднання, особливо молодіжні, сім'я, церква, релігійні конфесії настільки стали потужними соціально-педагогічними інститутами, що багато в чому випередили традиційно виховний вплив. Крім того, слід мати на увазі ту обставину, що людина навчається та розвивається все життя, як наголошував К.Д. Ушинський,

Від народження до смертної одра. Змінюється соціальна дійсність, разом з нею, знаходячи досвід, змінюється і сама людина. Але освіта та виховання дітей та дорослих, хоч і мають багато спільного, суттєво різняться. Разом з тим, як виховувати дорослу людину, у тому числі воєнну, у різних видах професійної діяльності, у міру службового зростання, у спілкуванні тощо, педагогічна наука всебічної відповіді не дає.

По-третє, вузькість існуючого розуміння виховання полягає також у тому. що його суб'єктом виступає, як правило, конкрет-

ня посадова особа, яка має професійну педагогічну підготовку. Давно визнано та підтверджено життям, що сукупним вихователем, суб'єктом виховання виступають держава, суспільство, їхні організації та установи. У цьому процесі вони мають свої функціональні педагогічні обов'язки, які над стані продуктивно компенсувати у традиційному розумінні вихователі.

З урахуванням нових наукових даних, практики та досвіду останніх років, а також інших підходів, що мали місце в минулому, виховання можна визначити як цілеспрямовану діяльність суспільства, держави, їх установ та організацій, посадових осіб з формування та розвитку особистості військовослужбовця, спонукання її до самовдосконалення відповідно до вимог сучасної війни. Принципова відмінність такого розуміння виховання від існуючих визначень у тому, що у ньому, по-перше, уточнений суб'єкт. По-друге, замість впливу вводиться найширше поняття активності людини – «діяльність». При цьому діяльність не виключає впливу та активності об'єкта виховання.

самої людини. Ця обставина спеціально посилюється вказівкою на спонукання особистості до самовдосконалення як обов'язкового та суттєвого елементу процесу виховання. По-третє, підкреслюється об'єктивна спрямованість даного процесу - вимоги життя, сучасної війни та бою. За такого розуміння виховання воно видається не педагогічним, а соціально-педагогічним явищем.

Вихованню належало важливе місце у включенні підростаючих поколінь у соціальне життя, у систему відносин, заснованих на взаємопідтримці та взаємодопомозі, спільній обов'язковій праці. Було необхідно формувати в дітей віком установки, відповідні духу первісного колективізму, виховувати їх у відповідному напрямі, що частково робила саме життя, а частково - спеціальне педагогічне втручання. При цьому схвалення старшими тієї чи іншої форми поведінки дітей мало за потребою набувати характеру дозволу, а несхвалення - заборони відповідного виду дій. У первісних громадах мисливців і збирачів вкрай низький рівень розвитку продуктивних сил, відсутність додаткового продукту, отже, та можливості експлуатації, зумовлювали єдність інтересів окремого індивіда та колективу в цілому, необхідність спільної праці, панування суспільної власності на засоби виробництва, соціальну та майнову рівність всіх людей . Це призводило до того, що виховання набувало суспільного характеру, який полягав у тому, що: по-перше, у первісних громадах однаково виховували всіх без винятку дітей; по-друге, вся громада, кожен її член дбав у міру необхідності виховання кожної дитини; по-третє, всіх дітей готували до діяльності на користь громади, виховували на кшталт підпорядкування інтересів окремого індивіда інтересам колективу. Відмінності у вихованні стосувалися лише хлопчиків і дівчаток, що зумовлювалося пануванням системи природного статево-розподільного поділу праці.

Етнографічні дані про аборигенів Австралії, бушменів Африки, індіанців Вогняної Землі та ін., найбільш відсталих у своєму суспільному розвитку племенах, а також дані археології та фольклористики дозволяють реконструювати виховання в первісних громадах мисливців та збирачів. У перші роки життя дорослі вводили дитину в систему відносин між людьми, повідомляли йому інформацію про навколишній світ, вчили користуватися різними предметами, здійснювати ті чи інші дії. Це здійснювалося в процесі активного включення в життя. Діти спостерігали, копіювали дії дорослих, важливе місце у вихованні належало грі. За допомогою гри моделювалося суспільне, виробниче, побутове життя громади. Під керівництвом дорослих діти імітували свою поведінку у різних соціальних ролях (мисливець, воїн, змієлів тощо).

Загальна модель виховання у первісній громаді мала такий вигляд: перші 3-4 роки дитину виховує мати; з 3-4 років діти починають допомагати у господарстві; у 6-8 років відбувається поділ виховання за статтю; з 9-11 років розпочинається підготовка до ініціації; у 13-15 років проходження через ініціацію. Сам обряд, по суті, визначався як смерть дитинства і народження дорослості, причому хлопчик, зазвичай, отримував нове ім'я, іспит на соціальну зрілість, церемонія посвяти дітей у повноправні члени первісного колективу. До 9-11 років, коли діти набували необхідних соціальних установок, найважливіших знань, умінь і навичок (особистий досвід) виробничої діяльності, їх починали готувати до ініціацій. У спеціальних місцях («будинках молоді») окремо навчалися хлопчики та дівчатка. Цим займалися спеціально виділені люди – найбільш спритні, вмілі, сильні тощо. - Ті, що мали багатий досвід життєдіяльності, який і могли передати молоді. Приклад, гідний наслідування, найкращі люди мають займатись відповідною підготовкою молоді. Хлопчики вдосконалювалися в полюванні, виготовленні знарядь праці, вчилися переносити поневіряння, розвивали силу та спритність, виховували волю та сміливість. Основні способи підготовки - вправи, гра, приклад, демонстрація, самостійна робота, випробування.

Обряд ініціації відбувався, коли дітям виповнювалося 13-15 років, у ньому брала участь вся громада, він тривав кілька днів. Свята починалися з розфарбовування, ритуальних дій (багаття, танці, принесення жертви тощо). Потім проводився іспит на дорослість, коли випробовуваний мав виконати завдання (наприклад, зловити з трьох разів руками рибину) та продемонструвати терпіння, спритність, витривалість (спраги, больових відчуттів). Під час ініціації знімалася остання заборона (табу) на вірування, обряди. Ті, що витримали випробування, ставали повноправними членами громади, які не пройшли їх піддавалися глузуванням і вирушали на повторну підготовку. Сам іспит приймала вся громада. Вона повинна була впевнитись у тому, наскільки добре та надійно засвоєні молоддю громадські правила та норми поведінки, взаємини з дорослими та старими; прихильність їх до релігійних вірувань та обрядів; здатність самостійно забезпечувати та захищати життя своє та одноплемінників. Система підготовки молодих поколінь ніби природно замикалася: громада починала цю підготовку, вона ж закінчувала її, прийнявши іспит на соціальну зрілість. Цією акцією перевірялися та закріплювалися у них необхідні ціннісні підстави та орієнтири, що відповідають інтересам всього первісного колективу.

Висока ефективність стихійного соціального виховання забезпечувалася могутнім чинником - єдністю вимог, що висуваються підростаючим поколінням громадою, вихователями, життям; непохитністю та стійкістю цих вимог, сформованих тисячолітніми традиціями; головне – сама громада жила за цими принципами, неухильно виконувала їх. Соціальне сирітство та безпритульність виключалися: усі діти – наші діти. Ця турботливість і доброзичливість, кохання, які демонструвалися всім дорослим населенням громади по відношенню до всіх дітей, становили потужний емоційно-ціннісний за своїм характером фундамент соціалізації, зумовлюючи його високу ефективність.

Розвиток продуктивних сил, поділ скотарства та землеробства призвело до розкладання первісної громади, суспільного поділу праці, виникнення приватної власності на засоби виробництва, а отже, та соціальної нерівності. Формується сусідська громада, основу якої є моногамна сім'я. Головним суб'єктом соціалізації була сім'я на чолі з батьком, а також стани, що народжуються (жерців, правителів, воїнів, землеробів, скотарів). Суспільне становище людини визначалося його економічним станом та приналежністю до соціальної групи. Якщо у первісній громаді були три групи - діти, дорослі та старі, то у сусідській виникають соціальні страти вже не за віковою ознакою – жерці тощо. Дбаючи про продовження та зміцнення свого родоводу, сім'я (батько, перш за все) передавала свою професію дітям. Професійна підготовка включала як передачу виробничих знань, умінь і навиків, а й норм соціального поведінки, релігійних уявлень, світоглядних установок - поглядів, уявлень, переконань.

Зародження майнової та соціальної нерівності, поступове дроблення громад на сім'ї, що перетворювалися на самостійні господарські осередки, зумовило зміну характеру виховання, яке з загального, рівного, контрольованого громадою, стало перетворюватися на сімейно-станове. Основні функції виховання, мети, зміст та форми дедалі більше відрізнялися для зароджуваного жрецтва, вождів, воїнів і більшості трудового населення, зосереджуючись у ній.

З розкладанням первісного суспільства первісні колективи стали втрачати безумовне право на дітей, що належало їм раніше, яке все більшою мірою ставало надбанням сім'ї, що формується, на чолі з батьком. Коло осіб, які брали активну участь у вихованні дітей, звужувалося, ними ставали переважно матері та глави сімей.

Суспільне становище дітей почало визначати їх становище у виховному процесі. Це пояснювалося, по-перше, необхідністю забезпечувати засвоєння представниками кожної конкретної групи різних елементів соціального досвіду, наприклад, досвіду ремісничого виробництва для ремісників, а в ряді випадків - не допустити засвоєння цих елементів представниками інших груп, наприклад священного жрецького знання. По-друге, необхідністю закріплювати з покоління до покоління неоднакове суспільне становище різних груп і, відповідно, їх представників у громаді. По-третє, різними матеріальними можливостями, якими мала кожна соціальна група для дітей.

Виховання рядових общинників здійснювалося у неінституалізованих формах у процесі повсякденного спілкування старших та молодших поколінь. В основі їх педагогічного ідеалу лежала праця як найвища соціальна та моральна цінність. Виникнення професійного ремесла вимагало кваліфікованих працівників, що зумовило появу ремісничого учнівства. Ремісник навчав свого сина або вступника до нього вчення підлітка ремеслу, поступово включаючи його в продуктивний процес. При цьому змістом освіти були не тільки виробничі знання, вміння та навички, а й норми поведінки, світоглядні настанови, релігійні уявлення, специфічні для даного соціального шару.

Виховання представників привілейованих соціальних груп, що зароджувалися, суттєво відрізнялося від виховання дітей і підлітків загальної маси общинників. Майбутні жерці отримували інтелектуальну підготовку, освоювали релігійні ритуали та знання, яке вважається священним, недоступне для «непосвячених»; воїни проходили спеціальне військове навчання. На цьому етапі людської історії ініціації поступово втрачали свій загальний характер і перетворювалися на інститут виховання соціальної верхівки.

Близько IX-VII тис. років до н. в Малій, Передній і Середній Азія почалося становлення землеробсько-скотарської економіки, що поступово призвело до виникнення суспільного поділу праці, розкладання первісного і формування рабовласницького суспільства. В результаті безпосередня життєдіяльність дитини та підготовка її до дорослої соціальної ролі починають дедалі більше віддалятися один від одного. Розшарування суспільства призводить до розбіжності цілей виховання, і навіть ціннісних орієнтирів в різних соціальних груп.

У пізніх формах первісної громади (7-5 тис. років е.) поруч із традиційними заняттями - полюванням, збиранням тощо. - починають розвиватися землеробство та скотарство. З ускладненням та зміною господарських та соціальних зв'язків зароджується новий суб'єкт соціалізації – сім'я. Заборона шлюбів у межах однієї родинної групи (екзогамія) привела до нової організації родового суспільства, основою якого була моногамна (парна) сім'я. Сімейна форма організації виховання стає основним у процесі соціалізації.

Поділ праці, що посилювався, викликав необхідність певної спеціалізації в навчанні та вихованні дітей. Головні завдання соціального виховання – передача матеріальної та духовної культури – були пов'язані з передачею професії від батька до сина. Професійна освіта стає надбанням сім'ї та відповідного соціального шару, ретельно охороняється та становить основу соціалізації: через оволодіння професією відбувається розвиток сил, здібностей та можливостей особистості; у професійній діяльності самореалізується особистісний потенціал індивіда. Істотно змінюються функції та соціальне призначення ініціації: в ній зберігаються елементи колишньої рівності та загальності, але у привілейованих станів (жерці, воєначальники тощо) вже виникають закриті форми ініціації, де їм передаються спеціальні знання та вміння, які забезпечують їх закріплення у відповідної соціальної страти, особливі права та повноваження.

Виховання як суспільне явище та педагогічний процес.

Сутність виховання як суспільного явища, його характерні риси та функції. Соціальна природа виховання, його загальнолюдський та соціально-історичний характер. Чинники виховання. Співвідношення категорій соціалізації, освіти, виховання, навчання та розвитку. Виховання як управління розвитком та саморозвитком дитини. Об'єкт та суб'єкт виховання. Виховні взаємодії та відносини суб'єктів виховання. Основні функції виховання: стимуляція розвитку сутнісних сил особистості, створення середовища, організація взаємодії та взаємовідносин суб'єктів виховання. Сутність виховання як педагогічного процесу. Основні характеристики виховного процесу: безперервність, закономірність, послідовність, цілеспрямованість, системно-структурний характер, наявність рушійних сил тощо. Основні етапи виховного процесу: цілепокладання, планування, цілі-реалізація, контроль та оцінка. Виховання як системно-структурна освіта. Педагогічна задача як одиниця педагогічного процесу

Виховання як суспільне явище - складний та суперечливий соціально-історичний процес входження, включення підростаючих поколінь у життя суспільства; у побут, суспільно-виробничу діяльність, творчість, духовність; становлення їх людьми, розвиненими особистостями та індивідуальностями, найважливішим елементом продуктивних сил суспільства, творцями власного щастя. Воно забезпечує суспільний прогрес та наступність поколінь.

Виховання як суспільне явище характеризується такими основними рисами, що виражають його суть:

що є одним із найважливіших засобів забезпечення існування та спадкоємності суспільства, підготовки його продуктивних сил та розвитку людини. Категорія виховання загальна. У ній відображаються закономірні взаємозалежності та взаємозв'язки цього явища з іншими суспільними явищами. Виховання включає в себе як частину навчання та освіту людини.

Перш ніж розглядати виховання як предмет педагогіки, цікаво познайомитися з різними поглядами на це поняття. У підручнику Н.І. Болдирєва «Методика виховної роботи у школі», яким займалося не одне покоління радянських студентів, дається таке визначення: «Виховання – це цілеспрямована і взаємопов'язана діяльність вихователів і вихованців, їхні відносини у процесі цієї діяльності, що сприяє формуванню та розвитку особистості та колективів». З позицій діяльності дає визначення і вищий світ 1985 року «Короткий психологічний словник». Щоправда, його визначення дано з помітним «присмаком» ідеології: «Виховання – це діяльність із передачі новим поколінням суспільно – історичного досвіду, діалектико-матеріалістичного світогляду, високої моралі, глибокої ідейності, суспільної активності, творчого ставлення до дійсності, високої культури праці та поведінки ».

Виданий трьома роками пізніше «Короткий педагогічний словник пропагандиста» розглядає виховання не як діяльність, бо як процес: «Вихування – об'єктивно – закономірний процес підготовки людей до трудової та іншої корисної діяльності суспільстві». З таких позицій визначив виховання і відомий педагог – гуманіст В.А. Сухомлинський у книзі «Розмова з молодим директором школи: «Виховання у сенсі – це багатогранний процес постійного духовного збагачення і оновлення».

Виховання – процес загальний. Весь життєвий простір, у якому розвивається, формується та реалізує своє природне призначення людина, пронизане вихованням.

Виховання – процес об'єктивний. Воно не залежить від міри його визнання, від термічних спорів і кон'юнктурних метань. Це є реальність людського буття.

Виховання – процес багатовимірний. Його більшість пов'язані з соціальної адаптацією, з саморегуляцією кожної особистості. У той самий час інша частина здійснюється з допомогою педагогів, батьків, вихователів. Виховання, звісно ж, відбиває особливості конкретної історичної ситуації, загальний стан всієї державної, зокрема освітньої, системи. Оптимальний шлях успіху – гуманістична виховна система.

Основні компоненти виховного процесу:

Цільовий компонент (мети, завдання та соціалізація особистості).

Операційно-діяльнісний (організація діяльності дітей під час уроків та в позаурочний час).

Аналітико-результативний (аналіз результатів педагогічної діяльності).

У системі реальних відносин вихованця із зовнішнім світом відображаються об'єктивні причинно-наслідкові зв'язки, які набувають характеру педагогічних закономірностей. З цього випливає, що педагогічні закономірності є відображення насамперед об'єктивних причинно-наслідкових зв'язків у системі реальних відносин вихованця із зовнішнім світом.

Закономірності та мета-принципи виховання. Серед закономірностей функціонування та розвитку виховання у цілісному педагогічному процесі необхідно виділити головну - орієнтацію в розвитку особистості, природовідповідність виховання. Розвиток особистості в гармонії із загальнолюдською культурою залежить від ціннісних підстав виховання. Цією закономірністю обумовлений інший мета-принцип виховання – принцип його культуровідповідності. Цей принцип розробляли С. Т. Шацький, В. А. Сухомлинський та ін. Сучасне трактування принципу культуровідповідності передбачає, що виховання має ґрунтуватися на загальнолюдських цінностях та будуватися з урахуванням особливостей етнічної та регіональної культур, коли учень виступає суб'єктом виховання.

Ця закономірність обумовлює єдність у реалізації діяльнісного та особистісного підходів. Особистісний підхід, персоналізація педагогічної взаємодії, що вимагає відмови від рольових масок, полісуб'єктного (діалогічного) підходу. індивідуалізації та творчої спрямованості виховного процесу. Ця закономірність становить основу такого мета-принципу виховання, як індивідуально-творчий підхід. Індивідуально-творчий підхід передбачає створення умов для самореалізації особистості, виявлення (діагностики) та розвитку її творчих можливостей: мета-принципу як професійно-етичної взаємовідповідальності. Мета-принципи гуманістичного виховання - це концентроване, інструментальне вираження тих положень, які мають загальне значення, діють у будь-яких педагогічних ситуаціях та за будь-яких умов організації освіти. Всі принципи певним чином підпорядковані, Одним з таких принципів є принцип навчання та виховання дітей у колективі. Він передбачає оптимальне поєднання колективних, групових та індивідуальних форм організації педагогічного процесу.

Велику роль організації виховання має принцип зв'язку виховання із життям і виробничої практикою. Особливу роль виховному процесі має обгрунтований Б.Т.Лихачевим принцип естетизації дитячого життя. p align="justify"> Формування у вихованців естетичного ставлення до дійсності Найважливіший принцип організації дитячої діяльності - повага до особистості дитини в поєднанні з розумною вимогливістю до неї. А. С. Макаренко: якнайбільше вимог до людини, але водночас і якнайбільше поваги до неї. Реалізація принципу поваги до особистості разом із розумною вимогливістю тісно пов'язані з принципом опори на позитивне у людині, на сильні боку його особистості. Школярі, яким дуже часто нагадують про недоліки, починають дивитися на себе як на непоправних узгодженості вимог школи, сім'ї та громадськості. Управління діяльністю вихованців потребує реалізації принципу захоплення їх перспективами, створення ситуацій очікування на завтрашню радість. p align="justify"> Велике практичне значення в управлінні діяльністю вихованців має принцип поєднання прямих і паралельних педагогічних дій. Педагогіка, за твердженням А. С. Макаренка, є педагогікою не прямої, а паралельної дії. Кожна дія відповідно до цього принципу має бути впливом на колектив, і навпаки. Тільки сукупна дія всіх принципів забезпечує успішне визначення завдань, добір змісту, вибір форм, методів, засобів діяльності педагога та педагогічно доцільну діяльність вихованців.

Принципи виховання: основні ідеї чи ціннісні основи виховання людини. Принципи виховання відображають рівень розвитку суспільства, його потреби та вимоги до відтворення конкретного типу особистості, визначають його стратегію, цілі, зміст та методи виховання, загальний напрямок його здійснення, стиль взаємодії суб'єктів виховання. У сучасній вітчизняній педагогіці проблема принципів виховання не має однозначного рішення. Велика кількість П.в. пояснюється різним розумінням педагогами сутності виховання, співвідношення виховання та навчання, і навіть ідеологічними міркуваннями.

Принцип гуманістичної спрямованості виховання. Ідея необхідність гуманізації виховання містилася вже у працях Я.А. Коменського, але найпослідовніше позначилася на теоріях вільного виховання Ж.Ж. Руссо та Л.М. Толстого, а 20 ст. у гуманістичній психології та педагогіці. Принцип передбачає послідовне ставлення педагога до вихованця як до відповідального та самостійного суб'єкта власного розвитку, суб'єкт-суб'єктних відносин. Реалізація цього принципу істотно впливає на становлення людини, на всі аспекти її соціалізації. Принцип природовідповідності виховання. Ідея необхідність природовідповідності виховання зародилася в античності у творах Демокрита, Платона, Аристотеля, а принцип сформулював у 17 в. Я.А. Коменський. Розвиток наук про природу та людину у 20 ст., особливо вчення В.І. Вернадського про ноосферу значно збагатили зміст принципу. Його сучасне трактування передбачає, що виховання має ґрунтуватися на науковому розумінні взаємозв'язку природних та соціальних процесів, узгоджуватися із загальними законами розвитку природи та людини, виховувати його за статтю та віком.

Принцип культуровідповідності виховання. Ідея необхідність культуросообразности виховання виникла у працях Дж. Локка, До. Гельвеція та І.Г. Песталоцці. Принцип, сформульований у 19 ст. А. Дистервегом, у сучасному трактуванні передбачає, що виховання має ґрунтуватися на загальнолюдських цінностях культури та будуватися відповідно до несуперечливих загальнолюдських цінностей та норм національних культур та особливостей, властивих населенню тих чи інших регіонів.

Принцип незавершеності виховання: випливає з мобільного характеру соціалізованості, що свідчить про незавершеність розвитку особистості кожному віковому етапі. Відповідно виховання необхідно будувати в.о., щоб кожному віковому етапі кожна людина мала можливість заново пізнати себе та інших, реалізувати свої можливості, знайти своє місце у світі. Поряд із загальними склалися і специфічні засади виховання, наприклад, конфесійна педагогіка формулює принципи релігійного виховання, сімейна – сімейного виховання, соціальна педагогіка – соціального виховання.

Принцип варіативності соціального виховання. У сучасних суспільствах варіативність соціального виховання визначається різноманіттям та мобільністю як потреб та інтересів особистості, так і потреб суспільства.

Принцип колективності соціального виховання. Ідея у тому, що колектив - найважливіший засіб виховання, виникла дуже давно, але інтенсивно розроблялася вітчизняної педагогікою із середини 19 в. Сучасне трактування принципу передбачає, що соціальне виховання, здійснюючись у колективах різного типу, дає людині досвід життя у суспільстві, створює умови для позитивно спрямованих самопізнання, самовизначення, самореалізації та самоствердження, а загалом – для набуття досвіду адаптації та відокремлення у суспільстві.

Принцип центрації соціального виховання розвитку особистості.

Принцип діалогічності соціального виховання. Принцип припускає, що духовно-ціннісна орієнтація людини і великою мірою її розвиток здійснюються в процесі взаємодії вихователів та виховуваних, змістом якого є обмін цінностями (інтелектуальними, емоційними, моральними, експресивними, соціальними та ін.), а також спільне продукування цінностей у побуті та життєдіяльності виховних організацій. Цей обмін стає ефективним, якщо вихователі прагнуть надати діалогічного характеру своїй взаємодії з вихованими.

Принципи виховного процесу:

принцип гуманістичної спрямованості діяльності педагогів та учнів;

принцип адекватності системі соціальних відносин;

Принцип цілеспрямованості та комплексності педагогічних впливів;

принцип інтеграції та диференціації в організації вивчення різних предметів;

мотивація навчальної діяльності;

принцип індивідуалізації в організації навчально-виховної діяльності;

принцип педагогічного оптимізму;

Принцип демократизації у вихованні.

Закономірності виховного процесу:

взаємозв'язок форм організації та змісту педагогічного процесу;

єдність дій учасників педагогічного процесу;

залежність організації педагогічного процесу від вікових та індивідуальних особливостей учнів;

взаємозв'язок процесу освіти, навчання, виховання;

гармонізація особистих та суспільних інтересів;

обумовленість змісту педагогічного процесу

Виховання.

А.виховання у широкому соціальному значенні -

сукупність впливіввсіх громадських інститутів,що забезпечують передачу з покоління до покоління накопиченого соціально-культурного досвіду, моральних і цінностей.)

ЦЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОТРІБНО ЗНАТИ

Виховання – це процес цілеспрямованої контрольованої соціалізації(за допомогою сімейного, релігійного, шкільного виховання)...

Фактично виховання тут ототожнюється із соціалізацією .

Б.виховання у широкому педагогічному значенні - цілеспрямоване виховання, яке здійснюється системою навчально-виховних установ ;

Ст.виховання у вузькому педагогічному значенні - виховна робота, метою якої є формування у дітей системи певних якостей, поглядів, переконань, відносин;

р.виховання у ще вужчому значенні - вирішення конкретних виховних завдань(наприклад, виховання певної якості тощо)

Різні визначення виховання

1 Виховання– творчий цілеспрямований процес взаємодіїпедагогів та вихованців зі створення оптимальних умов організації освоєння соціально-культурних цінностей суспільства і як наслідок – розвиток їхньої індивідуальності, самореалізація особистості /Маленкова/.

2 Виховання – процесцілеспрямованого впливу, метою якого є засвоєння дитиною необхідного життю у суспільстві соціального досвіду та формування прийнятої суспільством системи цінностей /Смирнов С.А./.

3 Виховання– це цілеспрямована та взаємопов'язана діяльність вихователів та вихованців, їх стосункиу процесі цієї діяльності, що сприяє формуванню та розвитку особистості та колективів /Н.І.Болдирєв/.

4 Вихованняє впливна серці тих, кого виховуємо /Л.Н.Толстой/.

5 Вихованняє засвоєннязагальнозначущого соціального досвіду/Ю.К.Бабанський/.

6 Виховання– це цілеспрямоване управління процесом розвиткуособистості / Х.Й. Лійметс /.

7 Виховання – процес підготовкилюдей до трудової та іншої корисної діяльностіу суспільстві, до виконання різноманітних соціальних функцій/пед. словник 1988р./.

8 Виховання– це формування особистостіяк творця свого життя та своєї долі.

Виховання у всіх проявах служить формуванню моральності. Суть виховання - формування відносин до навколишнього світу (Маленкова).

за інституційномуознакоювиділяють

сімейне,

шкільне,

позашкільне,

конфесійне (релігійне),

виховання за місцем проживання (общинне), а також

виховання у дитячих, юнацьких організаціях та у спеціалізованих освітніх закладах (дитячих будинках, школах-інтернатах).

ПАРАДИГМИ ВИХОВАННЯ

У процесі теоретичного обґрунтування та пояснення природи виховання виділяють три основні парадигми,які представляють певне ставлення до соціальних та біологічних детермінантів.

1 Парадигма соціального виховання(П. Бурдьє, Ж. Капель, Л. Кро, Ж. Фурастьє) орієнтується на пріоритет соціуму у вихованні людини .

Її прихильники пропонують коригувати спадковістьза допомогою формування відповідного соціокультурного світу, що виховується.

2 Прихильники другої, біопсихологічної парадигми(Р. Галь, А. Медічі, Г. Міаларе, К. Роджерс, А. Фабр) визнають важливість взаємодії людини зсоціокультурним світом і одночасно відстоюють незалежність індивіда від впливів останнього .

3 Третя парадигма акцентує увагу на діалектичній взаємозалежності соціальної та біологічної, психологічної та спадкової складових у процесі виховання (3.І. Васильєва, Л.І. Новікова, А.С. Макаренко, В.А. Сухомлинський).

ЗАКОНОМІРНОСТІ ВИХОВАННЯ

1. Залежність виховання від рівня соціально-економічного, політичного та культурного розвитку суспільства.

2. Єдність та взаємозв'язок виховання та розвитку особистості.

3. В.Леві: чим сильніший наш виховний тиск, тим менше ми дізнаємося про справжнє життя і внутрішній світ дитини .

4. Дитина нормально розвивається в організованій у процесі виховання діяльності за умови її позитивного внутрішнього стану (радості, щастя, одухотвореності, життєрадісності, гарного настрою, впевненості у коханні та повазі оточуючих, почуття захищеності).

5. Виховний процес ефективний, якщо дитина в ньому сприймається як цілісна особистість з усіма перевагами та недоліками, з усіма труднощами росту та протиріччями, З усією системою його різноманітних відносин до навколишнього світу.

6. /Закон/ паралельної педагогічної дії: «У житті дітей немає жодного слова, жодного факту, жодного явища чи відносини, які, крім свого життєвого значення, не мали б значення виховного.»(І.Ф.Козлов).

ПРИНЦИПИ ВИХОВАННЯ

- Керівні ідеї, нормативні вимогидо організації та здійснення виховного процесу.

- основні положення, визначальні зміст, організаційні форми та методи виховного процесу відповідно до його спільних цілей і закономірностей.

* Принцип особистісно-орієнтованого підходудо виховання.

*Принцип опори на позитивнеу вихованці.

*Принцип гуманістичної спрямованостівиховання.

*Принцип стимулювання активності особистості.

* Принцип культуровідповідності/Маленкова/

*Принцип виховання в колективі та через колектив.

*Принцип сприйняття і прийняття вихованця таким, яким він є /Маленкова/.

*Принцип поєднання педагогічного керівництва діяльністю вихованців з розвитком їхньої ініціативи та самостійності.

*Принцип цілісного підходу у вихованні.

* Принцип співробітництва, партнерства у вихованні.

*Принцип естетизації дитячого життя.

*Принцип зв'язку виховання із життям.

*Принцип підходу до людини з оптимістичною гіпотезою,нехай навіть із деяким ризиком помилитися /А.С.Макаренко/.

*Принцип обліку вікових, статевих та індивідуальних особливостейу організації виховного процесу.

ТЕМА 11 ЦІЛІ ТА ЗМІСТ ВИХОВАННЯ

Мета виховання –

якийсь ідеал , якого прагне суспільство.

Під метою виховання слід розуміти ті наперед визначені (прогнозовані) результати у підготовці підростаючих поколінь до життя, у їхньому особистісному розвитку та формуванні, яких прагнуть досягти у процесі виховної роботи.

Цілі виховання- це очікувані зміни у людині(або групі людей), здійснені під впливом спеціально підготовлених та планомірно проведених виховних акцій та дій.

Мета виховання висловлює історично назрілу потребу суспільства у підготовці підростаючого покоління до виконання певних громадських функцій.

ЦІЛІ ВИХОВАННЯ В ІСТОРІЇ

Античний світ. Метою виховання має бути виховання чеснот.

Платонвіддає перевагу вихованню розуму, волі та почуттів.

Арістотельговорить про виховання мужності та загартованості (витривалості), поміркованості та справедливості, високої інтелектуальності та моральної чистоти.

Ян Амос Коменський:«Має бути твердо встановлена трояка мета виховання: 1 - віра та благочестя; 2 - добрі звичаї; 3 - знання мов та наук".

Дж. Локк:головна мета виховання – сформувати джентльмена - людину, «уміє вести свої справи мудро та передбачливо».

Ж.Ж.Руссо: "Жити - ось ремесло, якому я хочу вчити його (вихованця)".

ОСНОВНА МЕТА (ІДЕАЛ) СУЧАСНОГО ВИХОВАННЯ -

ФОРМУВАННЯ ВСЕСТОРОННІ І ГАРМОНІЧНО РОЗВИТОЇ ОСОБИСТОСТІ

Головна мета соціального вихованняполягає в формуванні людини, готової до виконання суспільних функцій трудівника та громадянина.

Сучасна педагогічна практика керується ДВОМА ОСНОВНИМИ КОНЦЕПЦІЯМИ ЦІЛ ВИХОВАННЯ:

- прагматичною;

- гуманістичної.

1 Прагматичнаконцепція, що утвердилася початку XX в. у США і зберігається тут досі під найменуванням «виховання заради виживання» .

Відповідно до цієї концепції, школа має виховувати передусім ефективного працівника, відповідального громадянина та розумного споживача.

2 Гуманістичнаконцепція виходить із того, що метою виховання має бути надання допомоги особистості реалізації всіх закладених у ній здібностей і талантів, у здійсненні нею власного «Я».

Крайнім виразом цієї концепції є заснована на філософії екзистенціалізму позиція, що пропонує взагалі не визначати цілей виховання, надаючи людині право вільного вибору напряму саморозвитку та обмежуючи роль школи лише поданням інформації про напрямок цього вибору.

+++++++++++++++++++++++++

Традиційно виділені напрямки виховної роботи:

- розумове,

- моральне,

- трудове,

- фізичне

-естетичне;

- патріотичне (громадянське),

- правове,

- економічна,

- Екологічне.

+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

* Н.М. ТАЛАНЧУК:

Цільвиховання полягає в формуванні гармонійно розвиненою особистості, готової та здатної повноцінно виконувати систему соціальних ролей .